Психологізм у літературі – драма чи комедія?

«тобто вона запровадила фактор нестабільності, і в конкретний момент система процесів …опинилася перед вибором—спотикатися чи не спотикатися»

Екзистенційна проза продовжує своє існування. Психоаналітикам додалося роботи—що ж хотів сказати автор через призму того, шо сказав?
Читаючи попередню книжку Дереша «Трохи пітьми», я думала, що це—явище одноразове та експериментальне, як сказав на презентації сам автор—психодрама. Що ж, кожен має право на те, щоб проводити аналізи над продажем своєї психіки, це модно, до того ж продається справді непогано… Аби автор не став на хибний шлях упорядкування своїх сновидінь і глюків у романи, і подачі їх аудиторії як свіжого продукту сучасних прозових тенденцій.
А саме це Любко демонструє нам своїм новим твором «Намір!».
Спочатку маємо враження, що автор пише продовження про життя різноназваного героя з Мідних Буків, цього разу в реінкарнації Петрика П’яточкіна, «мультяшного героя, не забудьмо»(передмова, Іздрик). Потім—перестаємо дивуватися і робимо висновок, що герой—представник чи то покоління індиго, чи то просто « торшки» хворий. Далі стає зрозуміло, що композиційна структура складена таким чином, ніби авторові абсолютно паралельна думка читачів, і висновки, ними зроблені його не цікавлять (ідеї неоднорідні, сюжет обривається ще десь в середині, початок нової лінії не обумовлений закінченням попередніх). Нарешті приходимо до висновку, що читач у даній ситуації виступає чимось типу психоаналітика, який слухає біографію клієнта, що прийшов на підпитку чи то пак обкурений. До того ж читач—більше ніж доктор-волонтер, бо за цю мутну історію викладає свої гроші.
Не кажу, що твір не цікавий, але увагу на нього мають звернути не стільки філологи, скільки дослідники точки зору нового покоління, яке, що не кажи, в більшості своїй нетипово мислить і нагадує безпечну шизофренічку, заглиблену в екзистенцію.
Думаю далі. Іздрик у пердмові натякає, що твір іронічний. Шукаю іронію. Але здебільшого не смішно, а навіть печально. Чому? Ніби і герой—саме той, на кого зручно тицяти пальцями та сміятися, і в інших творах Дереша все-таки вловлюємо іронію, а «Намір!» не мав наміру виділятися серед інших романів. На згадку спадає фільм « Зображуючи жертву» російського сучасного модного режисера Кирила Сєрєбрєннікова, який мав на меті висміяти певний інертний типаж. Але російська публіка замість сміятися співчувала та горювала. Бо ПОВІРИЛА герою, інакше це не пояснити, побачила в тому диві природи себе чи своїх дітей. Менталітет слов’ян, нікуди не дітися. Можливо і з героєм «Наміру!» така ж історія. Ми схильні вірити до останнього, не думаючи про те, що тут шось не так і ТАК не може бути.
Тому не раджу всеж-таки читати твір людям вразливим, з нестійкою нервовою системою. Решті—прочитати обов’язково, аби вирішити для себе головне питання:  потрібна нам така література чи ні.  І чи література це, або просто нашвидкуруч переказаний сон, оформлений у художньому стилі ( не кожна ж метафора складає собою поезію).
Окреме дякую Любку за вставлені в текст думки філософського характеру, риторичні запитання, що актуальні скрізь і завжди. Це те, що заохочує подумати, і розряджає певний фаталізм, яким пронизаний увесь твір. І за колоритні діалектизми, які придають мові художності і побутового авангардизму.
Отже, це наше національне питання залишається відкритим—люди, а яка вам потрібна література, щоб з одного боку не тупіти, а з іншого не з’їжджати з глузду? Піде  чи не піде (а якщо піде—то куди?), залежить лише від вас.
P/S: І нікого я не агітувала, боже збав!
 Пані Таня